Віддані вірі, що предки плекали

Коли я відвідав храм у Нешвіллі, шт. Теннессі, щоб виконати перевірку роботи храму, то мав привілей у рамках цього доручення пройтися цим прекрасним домом Господа й оглянути його. Мене особливо вразила картина, на якій зображено Мері Ванласс. Ця картина, що висить на стіні в офісі матрони, називається Carry On (Рушай уперед).

Історія цієї картини така:

“У 1862 році, у штаті Міссурі, 14-річна Мері Ванласс пообіцяла своїй мачусі, яка помирала, що простежить за тим, аби її паралізований тато і четверо набагато молодших за неї братів та сестер дісталися Долини Великого Солоного озера… Мері правила волами, биками і дійними коровами, які тягли фургон, в якому лежав її знерухомлений хворобою тато, і піклувалася про… братів та сестер. По завершенню денної подорожі вона годувала сім’ю зібраними їстівними рослинами, квітами і ягодами. Її єдиним компасом була отримана нею порада, продовжувати йти на захід, “доки хмари на горизонті не перетворяться на гори”.

Вони дісталися Долини Юти у вересні, провівши у подорожі всю весну і все літо. Її тато помер невдовзі по тому, як їхня сім’я оселилася в окрузі Юта, де пізніше Мері одружилася, народила і виховувала [своїх] дітей”.

Це дивовижна історія про віру та стійкість 14-річної молодої жінки. Ця історія може допомогти кожному з нас сьогодні “просто рушати вперед”.

Слова “Просто рушай уперед” або, як це звучить у вільному перекладі на мою рідну нідерландську мову, Gewoon doorgaan (хевон дорхан), також є незмінним гаслом моїх мами і тата усе їхнє життя.

У нашій родині піонерами є мої батьки і батьки моєї дружини. Вони кожного дня перетинали свої власні “рівнини” так само, як це роблять усі ті, хто приходить до Церкви, в отару Господа. Їхні історії, хоч і не пов’язані з волами і фургонами, мають такий самий вплив на майбутні покоління.

Вони прийняли євангелію й охристилися в роки своєї молодості. В обох моїх батьків було нелегке дитинство. Мій тато виріс на острові Ява, в Індонезії. Під час Другої світової війни його силоміць забрали з сім’ї й ув’язнили у концтаборі, де у юному віці він зазнав невимовних страждань.

Моя мама виросла у неповній сім’ї і також страждала від голоду і труднощів під час Другої світової війни. Часом їй навіть доводилося їсти цибулини тюльпанів. Через деякі вчинки її батька та його подальше розлучення з її матір’ю іноді їй було важко бачити в Небесному Батькові люблячого Батька.

Мої батьки познайомилися на церковному заході й невдовзі вирішили одружитися і запечататися у Бернському Швейцарському храмі. Витративши останні зі своїх скромних заощаджень на подорож до храму, вони чекали на потяг на залізничній станції, не знаючи, як будуть зводити кінці з кінцями, та були впевнені, що все буде добре. Так і сталося!

Одружившись, вони оселилися в дуже скромній однокімнатній мансардній квартирі в центрі Амстердама і народили дітей. Кілька років поспіль вони прали свій одяг руками і нарешті відклали достатньо коштів на придбання пральної машини. Саме перед тим як вони зібралися її купити, до них прийшов єпископ і попросив зробити внесок на будівництво дому зборів в Амстердамі. Вони вирішили віддати всі кошти, заощаджені на пральну машину, і продовжували прати руками.

Наша сім’я, як і будь-яка інша, проходила через певні випробування. Вони лише зробили нас сильнішими і поглибили нашу віру в Господа Ісуса Христа, саме так, як у розповіді Алми його сину Геламану, коли він казав, що його “було підтримано під час випробувань і всілякого лиха”, оскільки він покладав свою надію на Господа Ісуса Христа.

Як ці двоє людей, які пережили так багато випробувань у свої молоді роки, стали найкращими батьками, про яких я міг би лише мріяти? Відповідь проста: вони всім серцем прийняли євангелію та дотримуються своїх завітів і донині!

Проживши понад 65 років у шлюбі, моя мама, яка страждала на хворобу Альцгеймера, померла у лютому цього року. Мій тато, у свої 92 роки, досі живучи вдома, відвідував її так часто, як міг, до самої її смерті. Недавно він розповів моїм молодшим братам і сестрам, що жахливий досвід, отриманий ним у таборі в Індонезії під час Другої світової війни, став для нього підготовкою, щоб з терпінням дбати про свою дружину протягом дуже багатьох років відтоді, як вона захворіла та втрачала пам’ять і психічне здоров’я через ту жахливу хворобу, і до того трагічного дня, коли він мав довірити турботу про неї іншим, бо більше не міг бути біля неї. Їхнім девізом було і залишається “Просто рушай уперед” з досконалою надією в Христі, що вони піднімуться в останній день і навіки житимуть з Ним у славі.

Їхня віра та свідчення надихають та зміцнюють покоління їхніх нащадків.

У селі, де виросла моя дружина, її батьки, хороші, набожні люди, ще будучи молодою подружньою парою, прийняли євангелію. Моя дружина, якій тоді було два роки, була у них єдиною на той час дитиною. Їхнє рішення стати членами Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів мало великий вплив на їхнє життя, бо їх стали цуратися односельці та родичі. Минуло багато років, було написано багато сповнених любов’ю листів до рідних і виконано багато служіння громаді, перш ніж їх зрештою прийняли.

Одного разу, коли мій тесть служив єпископом, його у чомусь несправедливо звинуватили і негайно звільнили від покликання. Моя теща настільки образилася, що запитала свого чоловіка, чи варто їм і надалі відвідувати церкву. Він відповів, що вони, звичайно ж, продовжуватимуть ходити туди, оскільки це не церква людей, а Церква Ісуса Христа.

Минув певний час, перш ніж правда відкрилася і були принесені вибачення. Те, що могло стати для них руйнівним, лише зміцнило їх та їхнє переконання.

Чому дехто з нас сприймає як належне віру і свідчення наших батьків, які попри всі труднощі, через які їм довелося пройти, залишалися вірними? Чи ми вважаємо, що у них немає чіткого розуміння реальності? Вони не були обмануті й не є обманутими! Просто в їхньому житті було дуже багато випадків, коли вони відчували вплив Духа, і вони можуть стверджувати разом з пророком Джозефом: “Я знаю це… і я не можу… зрікатися цього”.

Хіба вам не подобається пісня про армію Геламанову зі Збірника дитячих пісень?

Коли моя мама була ще дитиною, її батьки не були такими, як у цій пісні. Навіть якщо так було і у вас, ви самі можете стати “добрими, чесними і вірними батьками”, які люблять Господа і є взірцем праведності для інших.

Чи відчуваємо ми, що це — абсолютна правда, коли співаємо це? Чи відчуваєте ви, що ви — “як армія Геламанова” і що ви будете “як Божі місіонери… світло людям нести”? Я дуже часто відчував це, коли співав цю пісню на кількох конференціях ЗЗМ та інших зборах молоді.

Або що ми відчуваємо, коли співаємо гімн “Віддані вірі”?

Тим з вас, хто належить до підростаючого покоління, де б і в яких би обставинах ви не були, я кажу, будь ласка, навчайтеся і зміцнюйтеся з прикладу віри та зі свідчень ваших предків. Це допоможе вам розуміти, що для того, аби здобути свідчення або зростати в ньому, потрібні жертви, і що “жертву… Господь пам’ятає”.

Думаючи про жертву, яка дійсно благословить ваше життя, будь ласка, подумайте і помоліться про запрошення, яке зробив наш улюблений пророк, Президент Нельсон, закликавши “кожного з гідних, здатних до служіння молодих чоловіків підготуватися і служити на місії. Для юнаків, які є святими останніх днів, служіння на місії — це обов’язок священства…

Для… молод[их] сест[ер], здатн[их] до служіння, місія є чудовою нагодою, але скористатися нею… мож[на] за бажанням”.

Вас можуть покликати бути місіонером служіння або місіонером, який навчає євангелії. І ті, й інші місіонери роблять свій внесок у досягнення тієї самої мети — приведення душ до Христа. І кожен робить це у свій унікальний та потужний спосіб.

І виконуючи служіння, і навчаючи євангелії, ви виявите Господу вашу любов і прагнення краще Його пізнати. Пам’ятайте: “Бо як може знати людина господаря, якому вона не служила, і хто є незнайомцем для неї, і далеко від думок і намірів її серця?”

Усі ми, незалежно від того, є ми першим поколінням у євангелії чи п’ятим, маємо запитати себе: “Які історії вияву віри, стійкості й целестіальної відданості я передам наступному поколінню?”

Продовжуймо всі разом докладати зусиль, аби краще пізнавати нашого Спасителя, Ісуса Христа, і робити все, щоб відводити Йому центральне місце у нашому житті. Він є скелею, на якій ми маємо будувати, щоб, коли настануть важкі часи, ми могли стояти непохитно.

Будьмо “віддані вірі, що предки плекали, вірі, за котру життя віддавали, [ходімо ж у] світлі… з Богом об’єднані назавжди”. В ім’я Ісуса Христа, амінь.