Спокута Ісуса Христа — це найкращий порятунок

Спокута Ісуса Христа — це найкращий порятунок від лих, з якими ми стикаємося у цьому житті. Наприкінці минулого року Президент Рассел М. Нельсон доручив мені освятити храм у Каспері, шт. Вайомінг. Під час освячення я отримав важливий емоційний і духовний досвід. Мені стала яснішою роль храмів у порятунку Божих дітей, який відбувається завдяки Спасителевій Спокуті.

На території колів, які належать до храмового округу храму в Каспері, шт. Вайомінг, проходить частина сухопутного шляху, яким подорожували піонери — святі останніх днів — у період між 1847 і 1868 роками. Готуючись до освячення храму, я перечитав деякі матеріали про історію цього шляху, що пролягав вздовж річки Платт неподалік від міста Каспер і простягався до Солт-Лейк-Сіті. Цією дорогою здійснили подорож сотні тисяч емігрантів, які переселялися на захід. Моя увага в основному була прикута до понад 60 000 піонерів — святих останніх днів, які подорожували цим шляхом.

Більшість наших піонерів їхали у фургонах, але приблизно 3 000 людей перетнули рівнини у складі 10 загонів з ручними візками. Вісім з цих загонів з ручними візками подолали цю далеку путь дуже успішно і серед них майже не було смертей. Винятком були загони під проводом Віллі та Мартіна, що подорожували у 1856 році.

Я перечитав розповіді про подорож загонів Віллі та Мартіна від того часу, коли настала страшенна негода. Я глибоко усвідомив, яких труднощів вони зазнали під час переправи через річку Світуотер, у долині Мартіна, на Скелястому гребені та в низині Рок-Крік.

Між бурями, художник Альбін Веселка

Я не бував у храмі в Каспері перед його освяченням. Коли я увійшов у фоє, то відразу звернув увагу на оригінал картини, на якій зображено людей з ручним візком. Вона називалася Між бурями. Цю картину було написано явно не для того, щоб зобразити ті трагічні події. Дивлячись на неї, я подумав: “Це — правильна картина; з переважною більшістю піонерів з ручними візками не сталося трагедії”. Мене не полишало відчуття, що це схоже на життя в цілому. Іноді ми опиняємося між бурями, а іноді над нами то хмари, то сонце.

Брама до небес, художник Джим Вілкокс

Потім, поглянувши на оригінал картини, що була на іншій стіні й мала назву Брама до небес, я усвідомив, що ця прекрасна картина, на якій у літній день через ущелину, названу “Воротами диявола”, течуть спокійні й чисті води річки Світуотер, символізує красу Господнього творіння, а не лише труднощі, яких зазнали піонери тією жахливою зимою.

Тоді я подивився вперед, за стіл перевірки рекомендацій, і побачив прекрасне зображення Спасителя. Я відразу відчув глибоку вдячність. У світі, що такий прекрасний, також є безліч труднощів. Якщо ми звертаємося до Ісуса Христа, Спасителя світу, Він рятує нас від життєвих бур завдяки Своїй Спокуті відповідно до Батькового плану.

Для мене перебування у фоє було чудовою підготовкою до входження в храмові обрядові кімнати, де ми можемо отримувати обряди піднесення, укладати священні завіти й повною мірою прийняти і відчути благословення Спасителевої Спокути. Основою Батькового плану щастя є спокутний порятунок, здійснений Спасителем.

Завдяки досвіду піонерів святі останніх днів мають унікальну історичну традицію і великий спільний духовний спадок. Деяким людям після того, як їх було силою вигнано і з Міссурі, і з Наву, знадобилися роки, щоб знайти можливість для міграції. Для інших вона почалась після того, як Президент Бригам Янг оголосив про план щодо ручних візків, метою якого було зробити еміграцію більш фінансово доступною. Ручні візки коштували значно менше, ніж фургони та воли.

Коли було оголошено про план щодо ручних візків, один з місіонерів в Англії, Міллен Етвуд, сказав, що “ця звістка пронеслася наче полум’я стернею і серця бідних святих закалатали від радості й втіхи”. Багато з них “молилися й постилися день за днем і ніч за ніччю, щоб мати привілей возз’єднатися зі своїми братами і сестрами в горах”.

Більшість святих, які йшли з ручними візками, зазнали труднощів, втім з ними не сталося серйозних неприємних подій. Але два загони з ручними візками, загін Віллі та загін Мартіна, зазнали голоду, замерзали від холоду, і багато людей померли.

Більшість з цих мандрівників відбули на двох кораблях з Ліверпуля, Англія, у травні 1856 року. Вони прибули до того місця в Айова-Сіті, де споряджалися ручні візки, у червні та липні. Всупереч застереженням обидва загони вирушили в Долину Солоного озера надто пізно в ту пору року.

Президент Бригам Янг вперше дізнався про небезпечну ситуацію, в якій опинилися ці загони, 4 жовтня 1856 року. Наступного дня він виступив перед святими у Солт-Лейк-Сіті й сказав: “Багато наших братів та сестер з ручними візками зараз на рівнинах… і їх потрібно привести сюди; ми повинні надіслати їм допомогу… перш ніж настане зима”.

Він попросив єпископів надати 60 запрягів з мулами, 12 або більше фургонів та 11 тонн борошна і проголосив: “Рушайте і привезіть сюди тих людей, які зараз на рівнинах”.

Загальна кількість піонерів у загонах з ручними візками під проводом Віллі та Мартіна становила приблизно 1100 осіб. На цьому шляху загинуло близько 200 з цих дорогоцінних святих. Якби не вчасний порятунок, могло би загинути набагато більше людей.

Зимові бурі розпочалися приблизно через два тижні після того, як перші рятівники вирушили з Солт-Лейк-Сіті. У розповідях членів загонів Віллі та Мартіна описано жахливі труднощі, які настали, коли розпочалися бурі. У цих розповідях також описано, якою великою була радість людей, коли прибули рятівники.

Описуючи їх прибуття, Мері Гуррен сказала: “Сльози лилися по щоках чоловіків, а діти танцювали від радості. Як тільки люди змогли опанувати свої почуття, вони всі разом стали навколішки у снігу і склали подяку Богові”.

Через два дні по тому загін Віллі мав пройти найскладнішу ділянку цієї дороги — перейти через Скелястий гребінь — у морозну бурю. Останні з них змогли дістатися табору лише наступного дня о 5-й годині ранку. Тринадцять людей померли й були поховані у братській могилі.

7 листопада загін Віллі вже наближався до Долини Солоного озера, але того ранку померли ще троє людей. Через два дні по тому загін Віллі зрештою прибув до Солт-Лейку, де їх чудово зустріли й оселили в домах святих.

У той самий день загін Мартіна все ще був у дорозі, за 325 миль (523 км), і люди продовжували страждати від холоду й нестачі їжі. За кілька днів до того вони переправилися через річку Світуотер, щоб дістатися місця, яке нині називається долиною Мартіна, де вони сподівалися знайти прихисток від негоди. Один з піонерів сказав: “Це було найгірше переправлення через річку за всю подорож”. Дехто з рятівників, зокрема мій прадід, Девід Петтен Кімболл, якому було лише 17 років, разом з його іншими юними друзями, “Джорджем В. Грантом, Алленом Хантінгтоном, Стівеном Тейлором і Айрою Небекером, провели години у холодній воді”, героїчно допомагаючи загону переправитися через річку Світуотер.

Хоча самій цій події приділялося багато уваги, я, дізнавшись більше про цих рятівників, усвідомив, що всі вони дослухалися до пророка й відіграли надзвичайно важливі ролі у порятунку святих, що опинилися в скруті. Усі рятівники виявили героїзм, як і емігранти.

Вивчаючи їхню історію, я відчув вдячність за гідні поваги стосунки між емігрантами і їхнє далекоглядне бачення вічної перспективи. Джон і Марія Лінфорд та їхні три сини були членами загону Віллі. Джон помер за кілька годин до прибуття перших рятівників. Він сказав Марії, що радий, що вони здійснили цю подорож. Він промовив: “Я не доживу, щоб побачити Солоне озеро, але ти і хлопці — побачите його, і я не шкодую, що нам довелося пройти через усе це, якщо наші хлопчики зможуть зростати і мати свої сім’ї у Сіоні”.

Президент Джеймс Е. Фауст чудово підсумував це такими словами: “З історії про героїчні зусилля піонерів з ручними візками ми дізнаємося важливу істину. Усі ми повинні пройти крізь вогонь плавильника, й те, що є незначним і неважливим у нашому житті, може бути відкинуте як жужель, щоб наша віра стала чистою, цілісною і сильною. Здається, що кожен отримує повну міру смутку, страждання, а часто й розчарування, навіть той, хто щиро прагне чинити правду і бути вірним. Втім, це є етапом очищення, щоб стати більш подібними до Бога”.

Своїми визначальними для вічності Спокутою і Воскресінням Спаситель розірвав “пута смерті, здобувши перемогу над смертю” для всіх людей. Для тих, хто покаявся у гріхах, Він “взяв[] на себе їхні беззаконня і їхні провини, викупивши їх, і виконавши вимоги справедливості”.

Без Спокути ми не можемо спастися від гріха та смерті. Хоча гріх може бути однією з вагомих причин наших випробувань, до життєвих лих також призводять помилки, погані рішення, злі вчинки інших людей та багато з того, що нам непідвладне.

У путівнику Проповідуйте Мою євангелію сказано: “Якщо ми покладаємося на Ісуса Христа і Його Спокуту, Він може допомогти нам витерпіти наші випробування, хвороби і біль. Ми зможемо сповнитися радістю, миром і спокоєм. Завдяки Спокуті Ісуса Христа все несправедливе в житті може бути виправлено”.

У цю Великодню пору ми зосереджуємося на Спасителі та Його спокутній жертві. Спокута дає нам надію та світло у час, який багатьом здається сумним і похмурим. Президент Гордон Б. Хінклі проголосив: “Після того як вся історія досліджена… немає нічого… настільки чудового, настільки величного, настільки приголомшливого, як цей акт благодаті”.

Я поділюся трьома рекомендаціями, які, на мою думку, особливо актуальні в наші дні.

Перша: не применшуйте важливості докладання нами всіх зусиль для порятунку інших, які зазнали фізичних і, особливо, духовних труднощів.

Друга: приймайте з вдячністю Спасителеву Спокуту. Усі ми маємо намагатися випромінювати радість і щастя, навіть коли стикаємося з життєвими труднощами. Наша мета має бути такою: завжди бути оптимістами і не втрачати надії. Я бачив, як моя дорогоцінна супутниця Мері чинила так усе своє життя. Я вдячний за її повний ентузіазму надихаючий підхід, навіть у ті часи, коли ми протягом багатьох років стикалися з проблемами.

Моя третя порада — регулярно приділяйте час, щоб старанно обмірковувати Спасителеву Спокуту. Є багато способів, як робити це під час нашого особистого релігійного поклоніння. Втім особливо значущим є відвідування причасних зборів та прийняття причастя.

Також важливо регулярно відвідувати храм, де це можливо. У храмі нам постійно нагадують про Спасителеву Спокуту і те, що вона долає. І, що навіть важливіше, відвідуючи храм, ми можемо надавати духовний порятунок нашим померлим рідним та більш далеким предкам.

На нашій минулій генеральній конференції Президент Рассел М. Нельсон наголосив на цьому принципі й додав: “[Храмові] благословення… допомагають підготувати народ, який допоможе підготувати світ до Другого пришестя Господа!”

Нам ніколи не слід забувати про жертви і приклад попередніх поколінь, але наша хвала, вдячність і поклоніння мають бути зосереджені на Спасителі світу і Його спокутній жертві. Я свідчу, що ключовою подією Батькового плану щастя є Спокута, здійснена нашим Спасителем, Ісусом Христом. Він живий і скеровує Свою Церкву. Спокута Ісуса Христа — це найкращий порятунок від лих, з якими ми стикаємося у цьому житті. В ім’я Ісуса Христа, амінь.