“Радісний шлях завітів”, Ліягона, лют. 2026.
Радісний шлях завітів
Диво і велич об’єднання сім’ї у присутності Батька і Сина викликає у моїй душі незрівнянний трепет і радість та сповнює духом вдячності.
Старійшина Патрик Керон зі своєю дружиною Дженніфер
Коли в 1848 році Ізраел та Елізабет Хейвен Барлоу вирушили з Наву, шт. Іллінойс, до Долини Солоного озера, на маленькому цвинтарі в Наву залишилася могила їхнього хлопчика-немовляти. Маленький Джеймс Натаніел Барлоу, їхня перша дитина, помер невдовзі після народження у травні 1841 року.
Від’їжджаючи в Долину Солоного озера, Ізраел та Елізабет, ймовірно, ніколи не сподівалися знову побачити могилу свого сина. Але коли через кілька років Ізраела покликали на місію до Англії, він, подорожуючи на схід, проїжджав через Наву. На прохання Елізабет він зупинився, щоб знайти могилу сина і перепоховати його останки на головному кладовищі на схід від міста.
Після дня безрезультатних пошуків Ізраел звернувся по допомогу до місцевого доглядача. Наступного дня вони знайшли могилу, яка знаходилася поруч з могилою двоюрідної сестри Джеймса, Мері. На жаль, труни згнили і розламалися. У листі до своєї дружини Ізраел писав: “Тож я пішов і вирішив, що повернуся до могил в майбутньому”.
Не встиг він далеко відійти від могили, як почув голос. Згадуючи той випадок, він написав: “Його не було чутно, але він настільки виразно прозвучав у моєму розумі, що я не міг його заперечити: “Тату, не залишай мене тут”. Ізраел повернувся до могили і вирішив все-таки перенести поховання свого маленького хлопчика. “Мною опанували незнаний досі спокій і душевна рівновага, яких раніше не відчував… Скажу так: я ніколи так чітко не усвідомлював, що зробив те, що мав зробити”.
2 вересня 1853 р. Ізраел Барлоу та доглядач кладовища перенесли тіла Джеймса і Мері на головне кладовище в Наву, позначивши це місце “каменями в узголів’ї та в підніжжі могил”.
Ізраел сказав Елізабет, що, стоячи біля могили, “я відчув бажання посвятити себе і все, що тільки міг назвати своїм, Господу, щоб мене було визнано гідним піднятися з [Джеймсом] у ранок Першого Воскресіння”.
Відданість Ізраела євангелії Ісуса Христа і шанування ним священних завітів надають Христу можливість дарувати вічне життя — це найвеличніше з усіх благословень — самому Ізраелу, його предкам і його нащадкам.
Те саме стосується й кожного з нас.
Фотографія Джеррі Гарнса, копіювання дозволено тільки для церковного використання
Священні обіцяння
Наш Небесний Батько і Його Син, Ісус Христос, люблять кожного з нас більше, ніж ми можемо собі уявити. Ніде Їхня любов не проявляється сильніше, ніж в обіцяних благословеннях, пов’язаних із завітами, які ми укладаємо під час хрищення і в домі Господа.
“Одним із найважливіших вчень істинної релігії є вчення про священний завіт. Юридичною мовою завіт, як правило, означає погодження двох або кількох сторін. Але в релігійному контексті завіт набирає ще глибшого сенсу. Це священне обіцяння Богу”.
Кожне священне обіцяння, яке ми даємо і виконуємо, благословляє нас. Небесний Батько і наш Спаситель, Ісус Христос, хочуть, щоб усі ми наближалися до Них. Вони хочуть допомогти нам навчатися і поглиблювати свою віру та розуміння. Вони хочуть обдарувати нас силою небес. Вони хочуть, щоб ми знайшли зцілення і мир у світі, де такі благословення є недосяжними. Вони хочуть, щоб ми відчували радість у цьому житті й у житті прийдешньому. Завдяки цій досконалій любові Вони пропонують нам можливість укласти з Ними завітні узи. Нам даровано благословення щотижня відновлювати ці завіти під час причасних зборів.
Ми приймаємо причастя в дусі вдячності, тому що маємо радісне благословення взяти на себе ім’я Ісуса Христа, пам’ятати Його і Його любов до нас, виявлену в дарі Його Спокути, — в тому, що Він відстраждав, пролив свою кров і помер за нас. Причастя також благословляє нас щотижневою можливістю виявити свою готовність дотримуватися Його заповідей, поновлювати наші завіти і укласти новий завіт (див. Учення і Завіти 20:77, 79).
“Часто я чую фразу, що ми приймаємо причастя, аби поновити завіти, укладені під час хрищення. Хоч це і вірно, є щось набагато важливіше, — сказав Президент Нельсон. — Я уклав новий завіт. Ви уклали нові завіти… Тепер у відповідь на це [Господь] каже, що Його Дух завжди буде з нами. Яке це благословення!”
Коли ми каємося і приймаємо причастя з чистим серцем, ми отримуємо Святого Духа і “очищ[уємося] від гріха, нібито нас було охрищено знову. Це — надія і милість, які Ісус пропонує кожному з нас”.
Яка радість каятися і отримати прощення завдяки викупительній любові Христа!
Фотографія храму в Наву, шт. Іллінойс, зроблена Брюсом С Корвеллом
Його дім радості
З того часу як Президент Нельсон став президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, він часто говорив про шлях завітів, починаючи зі свого першого публічного звернення в якості Президента Церкви. Ми стаємо на цей шлях через “покаяння і хрищення водою” (2 Нефій 31:17), — сказав він пізніше, — і “у храмі ми ще більше стверджуємося на цьому шляху”.
Не лише прийняття причастя нагадує нам про наші завіти і благословення, що їх супроводжують, але і виконання вікарної роботи у храмі. Виконуючи обряди за померлих, ми пам’ятаємо про дані нами священні обіцяння та про обіцяні благословення, які отримаємо.
Йдучи шляхом завітів, ми стаємо спадкоємцями всіх благословень, обіцяних Аврааму, Ісаку, Якову та їхнім нащадкам. Попри ті обіцяні благословення, життя Авраама, Ісака та Якова не було легким, і наше таким не буде. Як і вони, ми стикаємося з лихом, покараннями і втратами, оскільки маємо бути “випробуваним[и] в усьому” (Учення і Завіти 136:31; див. також 101:4–5). Але, подібно до пророків і праведних святих давнини, ми знаємо, кому можемо довіритися (див. 2 Нефій 4:19).
Наше земне життя — це лише мить у нашому існуванні, але та мить — іноді дуже важка — має вічну важливість. Так, наш Небесний Батько хоче, щоб ми навчалися і зростали. І справді, таке зростання іноді тягне за собою розчарування і страждання. Але Він хоче, щоб наше життя було прекрасним і сповненим надії. З цією метою, а також для того, щоб полегшити нашу зворотну подорож до Нього, Він дав нам Спасителя, Який є “гарантом” наших завітів з Його Батьком. Через Спокуту Ісуса Христа Батько виконує обіцяння, дані Його дітям у храмі.
Завдяки Своїй любові і спокутній жертві наш Спаситель справляється з усім і виправляє все, з чим ми стикаємося у житті. А завдяки Його святому дому — Його дому радості — усе буде добре, незважаючи на випробування. Бальзам дотримання завітів усуває смуток, біль, горе і розчарування. Нам не слід через це хвилюватися. Натомість ми можемо радіти тому, що ціну за наше викуплення було сплачено (див. 1 Коринтянам 6:20), і що шлях завітів до вічного життя прокладено.
Шлях завітів дійсно є шляхом викупительної любові. Якщо ми шануємо завіти, укладені в храмі, ми отримуємо благословення більшої сили, більшої любові, більшої милості, більшого розуміння і більшої надії. Диво й велич храмових запечатувань — сімей, поєднаних любов’ю на всю вічність, — викликає в моїй душі незрівнянний трепет і радість та сповнює духом вдячності.
“Які б зрушення не відбувалися у вашому житті, найбезпечнішим, з духовної точки зору, є жити, дотримуючись ваших храмових завітів!” — порадив Президент Нельсон. Я знаю про істинність цих слів з мого хорошого, а часом гіркого земного досвіду.
Джеймс Натаніел Барлоу, перша дитина Ізраела та Елізабет Барлоу, помер невдовзі після народження у травні 1841 року. Через багато років він був запечатаний за допомогою повірників зі своїми батьками у храмі в Логані, шт. Юта.
Ілюстрація Аллена Гарнса
Зберіть їх додому
Після того як Ізраел Барлоу востаннє попрощався зі своїм маленьким сином, він написав своїй дружині: “Думки про те, що я їду далеко й ніколи за життя не повернуся до могили [Джеймса], розривали моє серце, і я розридався на його могилі”.
Я уявляю, що ще більше сліз — цього разу сліз радості — було пролито 4 грудня 1889 року. Того дня маленький Джеймс Натаніел Барлоу був запечатаний зі своїми батьками у храмі в Логані, шт. Юта. На той час Ізраел уже помер, тому інші люди були повірниками для нього і Джеймса.
Ми з сестрою Керон особливо співпереживаємо Ізраелу та Елізабет і відчуваємо глибоке співчуття до них. Наша перша дитина, хлопчик на ім’я Шон, помер під час операції на серці, коли йому було лише три тижні. Це стало для нас важкою втратою. У той час ми не знали, чи зможемо жити далі. Ми поховали його у дуже маленькій могилі в Англії. Через п’ятнадцять років наша сім’я отримала запрошення переїхати з нашого дому у Великобританії, щоб служити Церкві на місії повного дня, і попрощалися з тією маленькою могилою.
Ми не втратили наше немовля під час переходу на захід, і ми не зазнали незбагненних труднощів, з якими стикнулося подружжя Барлоу, але ми хоч трохи розуміємо, через що вони пройшли. Могила нашого хлопчика знаходиться дуже далеко, однак, як і сім’я Барлоу, ми маємо непохитну віру у воскресіння Ісуса Христа і вічну природу нашої сім’ї завдяки святому завіту запечатування.
Усі ми маємо предків та інших родичів по ту сторону завіси, які кажуть нам: “Не залишай мене тут”. Завдяки храмовим завітам жодна людина не повинна бути забутою. Наше покликання — любити їх, служити і допомагати їм у збиранні додому.
Наш Небесний Батько любить нас — вас і мене. Він дав нам храми, щоб “все те, що [ми] звʼязує[мо] на землі, бу[ло] звʼязано на небесах” (Учення і Завіти 128:8; див. також Матвій 18:18). Він послав Свого Сина розірвати пута смерті, прокладаючи шлях до вічних уз і вічних возз’єднань сім’ї.
Саме тому в нас є обряди. Саме тому ми укладаємо завіти. Саме для цього ми будуємо храми. Саме тому ми присвячуємо себе роботі й славі Бога (див. Мойсей 1:39). І саме тому ми плачемо від радості, знаючи, що на нас і наших близьких чекає вічне возз’єднання в присутності Батька і Сина.
Тож, дотримуючись завітів і виконуючи разом з Господом Його славетну спасительну роботу, відчуваймо радість і мир.