Жертва і храм

Можливість брати участь у жертвоприношеннях часто спонукала людей у давньому Ізраїлі приходити до храму в Єрусалимі. Біблійні уривки описують календар щоденних, щотижневих і щорічних пожертвувань у храмі, а також конкретних жертвоприношень за певні життєві події (див. Левит 1–7; Числа 28–29). Ці жертви привертали увагу людей до різних аспектів у стосунках між ними та Богом. Наприклад:

• жертви за гріх і жертви за провину нагадували людям про необхідність примиритися з Богом і шанувати Його заповіді;

• мирні жертви прославляли завітні стосунки Бога з Його народом і були виявом вдячності за благословення;

• цілопалення і хлібні жертви були визнанням присутності Бога і доказом відданості, з якою люди ставилися до Нього.

Незалежно від того, чи приносила людина в жертву невелику міру зерна, пару птахів або здорову тварину зі своєї отари, жертвоприношення передбачало відмову від чогось цінного. Крім того, жертвувати чимось означало ділитися цим з Богом та іншими. Під час багатьох жертвоприношень це відбувалося буквально. Кров і жир тварин, яких приносили у жертву, спалювали на олтарі, священики отримували шкуру, яку використовували для певних потреб у майбутньому, а той, хто був подавцем жертви, отримував м’ясо для споживання. Завдяки храмовим жертвам діти Ізраїля могли символічно розділити трапезу зі своїм Небесним Батьком і Царем.

Сім’ї в Єрусалимі могли бачити, як клуби диму здіймалися над храмовими жертовниками в небо, і могли відчувати “любі пахощі” м’яса, продуктів і напоїв, які приносилися в жертву Господу (див. Левит 1:9, 13, 17). Ці жертви пов’язували з Богом їхніх власних тварин, посіви, землю і працю. Праведні царі вітали паломників з усієї обіцяної землі на таких подіях, як храмове святкування Пасхи, де кожна сім’я приносила в жертву ягня (див. 2 Хронік 29–30; 35). Участь у жертвоприношеннях і спільне пригощення, до яких долучалися інші віруючі, служили могутнім нагадуванням про спільний духовний спадок і долю. Ізраїльтяни могли виходити з храму більш підготовленими, аби щодня іти на жертви заради Бога та заради одне одного.

Атмосфера храму, яка давала відчуття спільності й товариськості завдяки жертвоприношенню, чітко простежується в Новому Завіті. Коли Ісус був маленьким, Його сім’я подорожувала до храму, щоб принести жертви, і зустрічалася там з такими людьми, як Анна, Семен і вчителі релігії (див. Лука 2). Кульмінація місії та священнослужіння Ісуса настала, коли Він востаннє прийшов до храму, а потім віддав Своє життя як жертву за інших. Після смерті Ісуса апостоли часто відвідували храм і навчали людей, які там зібралися з багатьох народів. Деякі автори Нового Завіту описували Спокуту Ісуса, порівнюючи її з храмовими жертвами.

Жертва в добу Відновлення

На той час, коли святі останніх днів будували храми, їхнє розуміння жертви стало досконалішим. У Книзі Мормона пояснюється, що головна мета жертвоприношень у давні часи — підготувати розум людей до майбутньої жертви Ісуса Христа. Жертва, яку Він вимагає від нас — це “скрушене серце і упокорений дух” (3 Нефій 9:20). Під час храмового поклоніння в останні дні матеріальні нагадування про жертву Ісуса Христа готують нас любити, служити і жертвувати, як це робив Ісус.

Святі останніх днів жертвували час, таланти і майно, щоб допомагати у будівництві перших храмів. Люсі Мак Сміт усвідомила, що робота над Кертлендським храмом об’єднує людей. “Була лише одна рушійна сила, яка скеровувала всі наші думки, — казала вона, — будівництво дому Господа”. Ісус Христос явився у завершеному храмі й пообіцяв, що святі можуть увійти в ньому в Його присутність: “Я являтимуся Моїм людям в милості в цьому домі” (Учення і Завіти 110:7).

У Наву багато чоловіків жертвували своїм часом, працюючи на будівництві храму кожен 10-й день. Товариство допомоги було організовано після того, як швачка Маргарет Кук звернулася до Сари Грейнджер Кімболл, у якої вона працювала, і запропонувала план, згідно з яким жінки можуть зробити всій внесок, шиючи сорочки для будівельників, які працювали над храмом. Це означає, що часто завдяки жертвам інших святих робітники, які будували храм Наву, мали одяг. У храмах піонерів у Кертленді, Наву, і в Юті спільні жертви матеріалами і працею допомогли навіки поєднати храми з сім’ями тих, хто зробив свій внесок.

Завдяки внескам пересічних святих останніх днів, яких можна порівняти з вдовою, яка віддала те, що мала, до храмової скарбниці у дні Ісуса, будівництво храмів триває (див. Марк 12:41–44). У багатьох випадках святі також ідуть на жертви, щоб дістатися храму. Наприклад, після того як у 1945 році храмові церемонії були повністю перекладені іспанською мовою, святі з Мексики, Сполучених Штатів, а пізніше і з Центральної Америки організовували щорічні поїздки, щоб відвідати храм у Месі, штат Аризона. Члени Церкви вздовж усього маршруту та в Месі пропонували мандрівникам їжу, місця для ночівлі та розділяли з ними чудові враження.

Незалежно від того, чи святі сьогодні орендують автобуси для подібних подорожей, чи регулярно проводять у приході храмовий вечір або організовують відвідування храму молоддю, спільні храмові традиції можуть допомогти нам наближатися до Бога й одне до одного, коли ми пам’ятаємо жертву Ісуса Христа.

У храмі ми укладаємо завіт дотримуватися закону жертвування, що означає проникнутися духом жертовності й готовністю ділитися, коли ми повертаємося до виконання Господньої роботи у світі Наша готовність відмовитися від мирських бажань і жити у вищий і святіший спосіб показує Господу, що ми готові принести Йому в жертву “скрушене серце і упокорений дух” (3 Нефій 9:20).

Подібно до того, як давнім ізраїльтянам часто повертали частину їхніх жертвоприношень для споживання, ми часто спостерігаємо, що наші власні жертви живлять нас духовно. Входячи в дім Господа, ми можемо пам’ятати, що час, який ми пропонуємо для участі у храмовій роботі, — це більше, ніж те, від чого ми відмовляємося; це час, який ми можемо розділити з Господом, і дорогоцінний шанс разом стояти в Його присутності.