Благословення 1836 року і труднощі 1837 року

У січні 1836 року, коли будівництво храму наближалося до завершення, святі почали відчувати духовні благословення храму, що знаходився серед них. Їм було обіцяно, що в Кертлендському храмі їх буде обдаровано силою (див. Учення і Завіти 38:32, 38). Це обіцяння було відлунням того, що Спаситель сказав Своїм апостолам в Єрусалимі в Новому Завіті. Після Свого воскресіння Він сказав їм, що вони не повинні йти проповідувати, доки їх не буде обдаровано “силою з висоти” (Лука 24:49). Потім, у день П’ятдесятниці, Його апостоли отримали цю силу, коли Дух зійшов на них, як “буря раптова… Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав” (Дії 2:2, 4).

У січні 1836 року Джозеф Сміт зустрівся з іншими провідниками Церкви, щоб помолитися, благословляти одне одного і вирішувати церковні справи. Після того як вони благословили пророка Джозефа, він побачив у видінні целестіальне царство. Він побачив Небесного Батька та Ісуса Христа, Адама і Авраама, своїх батьків (які ще були живі) і свого старшого брата Алвіна, який помер без хрищення. Джозеф дізнався, що “усі, хто померли, не пізнавши цієї євангелії, хто прийняв би її, якби їм було дозволено залишитися, будуть спадкоємцями целестіального царства Бога” (Учення і Завіти 137:7).

Через два місяці, 27 березня 1836 року, святі зібралися в Кертлендському храмі на його освячення. Вони слухали молитву освячення, виголошену Джозефом, у якій він просив Небесного Батька прийняти Кертлендський храм як місце, де Спаситель “міг… явити Себе Своєму народові” (Учення і Завіти 109:5). Святі, яких було так багато, що яблуку ніде впасти, заспівали гімн “Дух Божий”. Вони вигукували в один голос: “Осанна! Осанна! Осанна Богу і Агнцю!”

Вони відчували духовні благословення під час освячення і протягом наступного тижня. Вони постилися, молилися, приймали причастя, омивали одне одному ноги і бачили видіння. Вони відчули в собі силу йти вперед і проповідувати євангелію. Їх було обдаровано силою згори.

Але на цьому духовні прояви не закінчилися. 3 квітня 1836 року Спаситель явився двом Своїм служителям. “Завісу було знято з нашого розуму, і очі нашого розуміння було відкрито, — розповідали Джозеф Сміт і Олівер Каудері. — Ми побачили Господа, Який стояв над поручнями кафедри перед нами… Який мовив: Я перший і останній; Я Той, Хто живе, Я Той, Кого було вбито; Я ваш заступник перед Батьком” (Учення і Завіти 110:1–4).

Після відвідування Спасителя Джозефу та Оліверу явились Мойсей, Іліяс та Ілля і ввірили їм ключі, які давали можливість проповідувати євангелію Ісуса Христа і збирати Ізраїль, благословляти землю через Авраамовий завіт і запечатувати сім’ї (див. вірші 11–16).

Однак історія Кертленда не закінчується цими дивовижними проявами. Через рік після освячення храму громада переживала занепад. Міжнародна економічна криза призвела до масового безробіття у Сполучених Штатах. Банки банкрутували по всій країні, зокрема невеличкий банк, заснований провідниками Церкви в Кертленді, щоб стимулювати розвиток громади. Джозеф Сміт та інші церковні провідники відчайдушно намагалися врятувати економіку міста. Але хвиля світової економічної кризи була занадто потужною. Люди почали втрачати роботу і домівки. Багато людей почали ремствувати на Бога і Церкву. Чому Господь дозволив Своєму народові зазнати економічного краху? Дехто почав перешіптуватися, а потім вголос заявляти, що Джозеф був занепалим пророком.

На одних зборах, що відбулися влітку 1837 р. в Кертлендському храмі, Джозеф Сміт старший, патріарх Церкви, виступав замість свого сина, який був відсутній. Під час його промови один розкольник спробував стягти його з кафедри. Коли Уільям Сміт став захищати свого батька, один з апостолів пригрозив убити Уільяма мечем. Інші чоловіки з ножами та пістолетами оточили Уільяма. Храм, який рік тому був місцем святості й духовності, тепер став місцем насильства, розбрату і хаосу.

Коли Джозеф Сміт повернувся до Кертленда, більшість членів Церкви підтримали його як пророка, але трьох апостолів було усунуто з Кворуму дванадцятьох. Економічні проблеми перетворилися на духовні проблеми. Ще через кілька місяців Господь наказав Джозефу залишити Кертленд заради безпеки його сім’ї та заради безпеки власного життя.

Розповіді очевидців свідчать про труднощі того часу. Вайлет Кімболл, дружина апостола Гебера Ч. Кімболла, надіслала листа своєму чоловікові, який на той час служив одним з перших місіонерів в Англії. “У мене немає сумнівів, що це поранить твоє серце, — написала вона Геберу, розповідаючи йому про розкольників. — Вони кажуть, що вірять у Книгу Мормона і Учення і Завіти, але у своїх діях відкидають їх”.

Вайлет знала, що Джозеф не був досконалим. Він припустився помилок під час економічної кризи в Кертленді. І вона продовжувала любити багатьох з тих, хто був серед розкольників. Але в подіях 1837 року вона побачила глибший урок: “Господь каже, що того, хто не витримає покарання і зречеться Мене, не може бути освячено”.

У тому ж листі Марінда Гайд додала записку для свого чоловіка Орсона, також апостола, який служив в Англії. Старший брат Марінди був одним з апостолів, які залишили Церкву. “Таких часів, які зараз ми переживаємо у Кертленді, ти ніколи не бачив, бо, здається, що впевненість одне в одному зникла”, — написала вона.

Навіщо згадувати трагедію 1837 року, а не обмежитися тріумфом 1836 року? Звичайно тому, що їх ніколи не можна відділяти. Так буває і в нашому особистому житті. Бог дарує всім нам періоди духовних благословень, часи, коли Він промовляє до наших душ і веде нас за руку шляхом завітів. Він дарує нам періоди стабільності, часи, коли ми маємо достатньо і навіть більше, часи, коли наші сім’ї здорові й щасливі, часи, коли наші друзі поруч і спілкуються з нами. Ми всі живемо в часи, схожі на 1836 рік.

Але Бог ніколи не обіцяв, що все життя триватиме лише так, як у 1836 році. Для кожного з нас настає 1837 рік. Він настає з економічною нестабільністю, коли ми не знаємо, де знайти гроші. Він настає, коли ми відчуваємо нестабільність в особистому житті через те, що сім’я страждає від раптових хвороб, хронічних захворювань, депресії або тривожності. Він настає з нестабільністю в стосунках — наші друзі віддаляються або зраджують нас.

Якщо ми не пам’ятаємо власні події 1836 року — часи, коли ми відчували руку Господа у нашому житті, — 1837 рік може принести духовну нестабільність. Тоді виникає спокуса сказати: “Це не варте того”. Виникає спокуса сказати: “Бог мене не любить”. Виникає спокуса сказати: “Джозеф Сміт не був пророком” або “Президент Нельсон не є пророком Бога”. Це може спокушати нас сказати: “Цей шлях завітів — не для мене”.

Але якщо ми виконуємо духовну роботу, пам’ятаючи про 1836 рік і духовно перебуваючи в ньому, тоді навіть проходячи через випробування 1837 року, ми все ще можемо твердо вірити в Ісуса Христа, ми все ще можемо знати, що Бог любить нас, і ми все ще можемо знати, що Відновлення євангелії і Церкви Ісуса Христа є реальним і що Господь очолює Свою Церкву через Своїх обраних слуг.