Почуття смутку

Саванна натягнула ковдру собі на голову. Сьогодні в неї був дійсно поганий день.

У школі Саванна не могла ні на чому зосередитися. Вона почувалася втомленою, пригніченою і сумною. У неї в середині був важкий тягар, який не зникав. У кінці дня все, що їй хотілося зробити — це залізти під свій стіл і сховатися.

Останнім часом Саванні майже постійно було сумно. Друзі намагалися підбадьорити її, але іноді Саванна не хотіла бути з ними. Вони завжди здавалися такими щасливими. Іноді вона думала, що вони будуть щасливішими без неї.

“Що зі мною не так? — дивувалася Саванна. — Чому я не можу бути щасливою, як усі?”

Їй було так само холодно й самотньо, як і сірим хмарам за вікном. А зараз їй просто хотілося спати.

Саванна почула, як відчинилися двері її спальні.

— Саванно, — сказала мама, сідаючи на край ліжка, — що сталося?

— Нічого, — сказала Саванна. — Я просто втомилася.

— Точно? — перепитала мама. — Я хвилююся за тебе.

— Зі мною все гаразд, — сказала Саванна. —

Все добре. Мама підвелася. — Просто пам’ятай, що ти можеш говорити зі мною про що завгодно. Я люблю тебе.

Саванна залишалася в ліжку до вечері. Тієї ночі вона не могла заснути. Її мозок не переставав думати про все.

Наступного дня вона все ще почувалася виснаженою. Минув ще один довгий день. Саванна прийшла додому зі школи і сіла за кухонний стіл. Вона зітхнула і подивилася у вікно. Знову пішов сніг.

— Савана?

Саванна обернулася і здивувалася, побачивши, що на кухню зайшла бабуся.

— Привіт, бабусю! — сказала Саванна. — Як ти тут опинилася?

Бабуся сіла. — Твоя мама хотіла, щоб я приїхала, — сказала вона. — Мама хвилюється за тебе.

— Я просто дуже втомилася. Але зі мною все гаразд, — сказала Саванна.

Бабуся лагідно усміхнулася. — Я коли-небудь розповідала тобі про літо, коли ми з дідусем переїхали?

— Мабуть, ні, — сказала Саванна.

— Мені весь час було сумно, — сказала бабуся. — Я хотіла бути щасливою, але мене нічого не радувало. Я почувалася дуже самотньо.

— Але ж у тебе були дідусь і моя мама, — Саванна подивилася вниз на своє взуття. — Чому ти почувалася самотньою?

— Я не могла зрозуміти, що відбувається, — сказала бабуся. — Ніколи раніше я так себе не відчувала. Зрештою я пішла до лікаря.

— І що з тобою було?

Бабуся обійняла її за плечі. — Я дізналася, що в мене депресія.

— Тобто тобі було сумно? — спитала Саванна.

— Ні, депресія — це більше, ніж просто відчуття суму, — пояснила бабуся. — Мій сум не проходив. Мені було важко робити все, що я зазвичай робила. І мені було важко спілкуватися з іншими людьми, навіть з рідними. Мені дуже потрібна була допомога.

Саванна підвела погляд. — Яка саме допомога?

— Лікар пояснив, що сталося, і ми разом склали план, щоб допомогти мені почуватися краще, — сказала бабуся. — Але іноді мені все одно ставало сумно. Я багато молилася. Коли мені було самотньо, я уявляла, що поруч зі мною сидить Спаситель. Мені ставало легше, коли я думала про Нього.

Саванна подивилася на сніг за вікном і здригнулася. — Мені теж часто сумно. Я намагаюся бути щасливою, але іноді мені це не вдається, і тоді я серджуся на себе за те, що так почуваюся.

— Я знаю, люба. Бабуся обняла Саванну. — Я теж іноді так почуваюся. Але ти не самотня. Я люблю тебе, твої батьки люблять тебе, і Небесний Батько та Ісус Христос люблять тебе. Вони розуміють твій біль і ніколи тебе не залишать.

“Може, бабуся й права, — подумала Саванна. — Я не самотня”. Тягар, який відчувала Саванна, якось полегшав.

— Думаю, мені слід поговорити з мамою, — сказала Саванна. — Вона також хоче мені допомогти.

— Це чудова ідея! Бабуся взяла Саванну за руку.

Саванна усміхнулася і притулилася до бабусиного плеча. Їй вже не було так холодно й самотньо.

Ілюстрації Марини Пессарродони