Поклоніння

Серед найпоширеніших і найважливіших форм поклоніння є збирання в освяченому приміщенні для виконання акту поклоніння. Господь сказав: “І щоб ти міг повніше утримувати себе незаплямованим від світу, ходи в дім молитви і піднось свої священнодійства в Мій святий день”. Це, звичайно, основна причина того, чому ми будуємо каплиці. Але при необхідності можна використовувати й неосвячені приміщення, якщо ми зможемо певною мірою вдихнути в них святість.

Найважливіше, це що ми робимо, коли збираємося в Господній день. Звичайно, ми одягаємося в найкращий одяг, який можемо собі дозволити — не екстравагантний, але скромний, щоб виявити повагу і благоговіння до Божества. Відповідно до цього наша поведінка також має бути благоговійною і шанобливою. Під час поклоніння ми разом молимося, співаємо гімни (не лише слухаємо, але й співаємо гімни); ми поклоняємося, наставляючи одне одного і навчаючись одне від одного. Ісус сказав: “Памʼятай, що в цей, Господній день, ти маєш нести свої жертвування [мається на увазі “жертвування часом, талантами чи майном заради служіння Богу і ближнім”] і свої священнодійства до Всевишнього, сповідуючись у своїх гріхах своїм братам і перед Господом”. Ми збираємося не лише для того, щоб розважати і розважатися — наприклад, виступом музичного гурту, — але щоб пам’ятати Його і щоб нас було “навчено досконаліше” Його євангелії.

Під час попередньої генеральної конференції старійшина Патрик Керон нагадав нам, що “ми збираємося в Суботній день не для того, щоб просто відвідати причасні збори і викреслити це зі свого списку справ. Ми збираємося, щоб поклонятися. Між цими двома поняттями існує суттєва різниця. Відвідувати означає бути присутніми. А поклонятися — це свідомо прославляти й шанувати нашого Бога так, щоб це змінювало нас!”

Посвячення своїх Суботніх днів Господу та Його цілям саме по собі є актом поклоніння. Кілька років тому, на той час ще старійшина, Рассел М. Нельсон, сказав: “Як ми святимо Суботній день? Коли я був значно молодшим, я вивчав складені іншими людьми списки того, що слід і чого не слід робити в Суботу. І лише пізніше я дізнався з Писань, що моя поведінка в Суботній день і моє ставлення до нього служило знаком між мною і моїм Небесним Батьком [див. Вихід 31:13; Єзекіїль 20:12, 20]. Маючи це розуміння, мені більше не потрібен був список того, що треба і чого не треба робити. Коли мені потрібно було прийняти рішення, чи є якась справа прийнятною для Суботи, я просто запитував себе: “Який знак я хочу подати Богові?”

Поклоніння в Господній день відзначається особливою увагою до великої викупительної жертви Ісуса Христа. Ми належно і особливим чином святкуємо Його Воскресіння на Великдень, але також кожного тижня, коли причащаємося символами Його Спокути, зокрема і Воскресіння. Для того, хто кається, причастя є кульмінацією поклоніння в Суботній день.

Коли ми поклоняємося разом як “тіло Христове”, то здобуваємо унікальну силу і користь, навчаючи, підтримуючи і служачи. Цікаво те, що під час нещодавніх досліджень було виявлено, що ті, хто вважає своє духовне життя виключно приватною справою, менш схильні ставити на перше місце духовне зростання, чи вважати свою віру дуже важливою, чи регулярно присвячувати час спілкуванню з Богом. Як громада ми, святі, зміцнюємо одне одного у поклонінні та вірі.

І при цьому нам не слід забувати щоденних актів поклоніння, до яких ми долучаємося кожен індивідуально і сім’ями. Спаситель нагадує нам: “Проте твої обітниці мають підноситися в праведності в усі дні і в усі часи”. Одна сестра мудро зауважила: “Я не можу уявити більш значущого способу поклоніння Богові, ніж запрошувати у своє життя Його маленьких і дбати про них та навчати про Його план для них”.

Алма і Амулек навчали зорамійців, яким заборонили входити до синагог, поклонятися Богові не лише раз на тиждень, але завжди, “в якому б місці [вони] не були”. Вони казали, про молитву, як про поклоніння:

“Ви повинні виливати душі ваші у ваших комірчинах, і ваших таємних місцях, і у вашій пустині.

Так, і коли ви не волаєте до Господа, нехай ваші серця будуть сповнені, спрямовані в молитві до Нього постійно”.

Вони також казали, що слід вивчати Писання, свідчити про Христа, бути милосердними і служити, отримати Святого Духа і жити в щоденному дякуванні. Поміркуймо над цими словами: “жи[ти] в дякуванні щоденному”. Це підводить нас до другого принципу.

Почуття і вияв вдячності Богові — це, власне, те, що допомагає сприймати поклоніння як радісне оновлення, а не як ще один обов’язок.

Поклонятися по-справжньому — це любити Бога і підкорювати свою волю Його волі — найдорогоцінніший дар, який ми можемо запропонувати. Коли в Ісуса запитали, яка найбільша заповідь в усьому законі, Він відповів: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Він також назвав її першою заповіддю.

Таким був взірець поклоніння Батькові, якого дотримувався Сам Ісус. Його життя і викупительна жертва були присвячені славі Батька. Ми з трепетом згадуємо сповнене розпачу благання Ісуса у миті неймовірних страждань і скорботи: “Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене”. А потім він покірно додав: “Та проте, — не як Я хочу, а як Ти”.

Поклонятися — це намагатися наслідувати цей досконалий приклад. Ми не досягнемо досконалості в цій справі за один день, але якщо кожного дня ми будемо “прин[осити] в жертву [Йому] скрушене серце і упокорений дух”, Він знову буде христити нас Своїм Духом і сповнювати Своєю благодаттю.

У першому розділі Учення і Завітів Господь виголошує таке звинувачення світові:

“Вони відійшли від Моїх обрядів і порушили Мій вічний завіт;

Вони не шукають Господа, щоб установити Його праведність, але кожна людина йде своїм власним шляхом і за образом свого власного бога, чий образ є подобою світу”.

Було б добре нам пригадати приклад трьох юдейських юнаків: Ананії, Мисаїла та Азарії, яких привели в полон до Вавилону невдовзі після того, як Легій та його сім’я залишили Єрусалим. Вавилонський чиновник дав їм інші імена: Шадрах, Мешах і Авед-Неґо. Пізніше, коли всі троє відмовилися поклонятися бовванові, встановленому царем Навуходоносором, він наказав укинути їх до палахкотючої огненної печі зі словами: “Хто той Бог, що врятує вас від моїх рук?”

Ви пригадуєте їхню сміливу відповідь?

“Якщо наш Бог, Якому ми служимо, може врятувати нас з палахкотючої огненної печі, то Він урятує й з твоєї руки, о царю!

А якщо ні, нехай буде тобі, о царю, знане, що богам твоїм ми не служимо, а золотому бовванові, якого ти поставив, не будемо вклонятися!”

Піч була настільки розжарена, що загинули навіть ті, хто вкидав їх до неї, однак Шадрах, Мешах і Авед-Неґо були неушкоджені. “Навуходоносор заговорив та й сказав: “Благословенний Бог Шадраха, Мешаха та Авед-Неґо, що… врятував Своїх рабів, які надіялися на Нього. І вони… дали свої тіла на огонь, аби не служити й не кланятися іншому богові, крім Бога свого”. Вони довірилися Єгові, що Він їх визволить, “а якщо ні”, тобто навіть якщо Бог у Його мудрості не відверне їхню загибель, вони все одно залишаться Йому вірними.

Все, чому віддається перевага над поклонінням Батьку і Сину, стає ідолом. Ті, хто не вважають Бога джерелом істини або відмовляються від будь-якої відповідальності перед Ним, насправді самі для себе стають богом. Той, хто ставить на перше місце не божественне скерування, а відданість якійсь партії або справі, поклоняється хибному богові. Навіть ті, хто заявляє, що поклоняється Богові, але не дотримується Його заповідей, — ідуть своїми шляхами: “Вони наближаються до Мене своїми вустами, але їхні серця далеко ухилилися від Мене”. Предметом нашого поклоніння має бути єдиний Бог правдивий та Ісус Христос, Якого Він послав.

Зрештою наш спосіб життя може бути найкращим, найщирішим способом поклоніння. Виявляти відданість — це наслідувати Батька і Сина, розвиваючи в собі Їхні якості та риси характеру. Якщо, як кажуть, копіювання поведінки — це найвідвертіша форма лестощів, то стосовно Божества можна сказати, що наслідування — це найщиріша форма поклоніння. Це з нашого боку передбачає активне, невпинне зусилля прагнути святості. А якщо ми стаємо більше подібними до Христа, то це також природний наслідок нашого поклоніння. Фраза старійшини Керона, яку я раніше навів про поклоніння — “так, щоб це змінювало нас” — є важливою. Справжнє поклоніння змінює.

У цьому краса шляху завітів — шляху поклоніння, любові та вірності Богові. Ми ступаємо на той шлях, коли христимося, даємо обіцяння взяти на себе ім’я Христа і дотримуватися Його заповідей. Ми отримуємо дар Святого Духа, посланця Спасителевої благодаті, Який викупляє і очищує нас від гріха, коли ми каємося. Ми можемо навіть сказати, що коли каємося, то поклоняємося Йому.

Після цього відбуваються інші обряди священства й укладаються завіти в домі Господа, які ще більше нас освячують. Церемонії та обряди храму є вищою формою поклоніння.

Президент Рассел М. Нельсон наголошував, що “у всіх чоловіків і жінок, які беруть участь в обрядах священства і укладають завіти з Богом та дотримуються їх, є прямий доступ до сили Бога”. Це не лише сила, на яку ми покладаємося, щоб служити і благословляти. Це також божественна сила, яка діє в нас, аби покращувати й очищувати нас. Отже у нашому просуванні шляхом завітів освячувальна “сила божественності” проявляється в нас.

Тож разом із нефійцями й ламанійцями давнини “припа[дімо] до ніг Ісуса і поклон[імося] Йому”. І, як і заповідав Ісус, “поклоня[ймося] Батькові в імʼя [Сина]”. Отримаймо Святого Духа і віддаймо свої серця Богові, не маймо інших богів перед Ним і, як учні Ісуса Христа, наслідуймо Його характер у власному житті. Я свідчу: якщо ми так будемо робити, то відчуємо радість поклоніння. В ім’я Ісуса Христа, амінь.