З рубрики Щотижневі послання для дорослої молоді
Якщо я більше не можу займатися улюбленою справою, ким я тоді буду?
Коли я втратила те, що, як мені здавалося, визначало мене, я зрозуміла, що найцінніша ідентичність — це бути Божою дитиною.
Фотографія люб’язно надана автором
Волейбол завжди був важливою складовою мого життя. Я їла, спала і дихала волейболом! Після закінчення школи я отримала стипендію, щоб навчатися в університеті і представляти його на змаганнях.
Але перед початком навчального року мій лікар пояснив, що через синдром Марфана ― стану, при якому уражається головний клапан серця ― грати мені було ризиковано. Мій університет позбавив мене права грати за медичними показаннями. У мене залишалося право на стипендію, але я вже не могла змагатися.
Я була у розпачі. Я продовжувала триматися за Господа, але серце щеміло. Я завжди вважала себе волейболісткою. Хто я без волейболу?
Діяти за спонуканнями
Одного разу після тренування ми з членкинею нашої команди проходили повз невеличкий магазинчик, де висіло оголошення "Потрібна допомога". Я не шукала роботи, але оскільки з’явився вільний час, вирішила, що буде непогано відволіктися ― і мене найняли того ж дня.
Ця робота зробила моє життя трохи радіснішим і цілеспрямованішим, але оскільки я все ще подорожувала з волейбольною командою впродовж сезону, я постійно відчувала, ніби моя мрія про волейбол поруч, але водночас недосяжна.
Одного вечора я стала на коліна і помолилася: "Небесний Батьку, я не знаю, чи зможу це робити". Сидячи в тиші, я відчула спонукання прочитати своє патріарше благословення. І у мене виникнула й більше не полишала одна думка: "Служи на місії".
Я намагалася відігнати цю думку. Я ніколи не хотіла служити. Але спонукання не зникало.
Коли я сказала батькам, що думаю про служіння, батько відповів прямо: "Чому? У тебе безкоштовна освіта. Чи збережеться за тобою стипендія?"
“Ні". ― відповіла я.
"Хто платитиме за твою місію?"
І тут мене пронизало розуміння. Та отримана мною "прикольна невеличка робота", не була випадковою; то була лагідна милість, яка допоможе мені сплатити за місію.
Я сказала татові, що сплачу всі витрати, і свідчила йому, що послух приносить благословення. Невдовзі я отримала покликання служити в Австралії. Замість смутку, який я так сильно відчувала, прийшли мир і радість. Я знала, що була там, де Господь хотів, аби я була.
Усвідомлення моєї божественної сутності
На місії я усвідомила, що моя особистість не обмежується лише роллю волейболістки.
Президент Рассел М. Нельсон (1924–2025) навчав:
"І якщо якийсь ярлик замінить ваші найважливіші ідентифікатори, результати можуть бути духовно задушливими…
Жодна характеристика не має замінювати або витісняти ці три сталі визначення: “дитина Бога”, “дитина завіту” й “учень або учениця Ісуса Христа” чи ставати пріоритетнішою за них”.
Коли щось змінюється ― а це точно відбудеться ― моя сутність як дитини небесних батьків та учениці Ісуса Христа залишиться незмінною.
Після місії я повернулася до навчання. Перед служінням мій серцевий клапан небезпечно розширився, тож я вже й не думала знову грати у волейбол. Однак я молилася про скерування і прочитала своє патріарше благословення, яке дало мені тихе запевнення.
Прагнути чудес і сподіватись на них
Після повернення додому я відвідала генеральну конференцію. Сестра Крістін М. Ї, друга радниця у генеральному президентстві Товариства допомоги, розповіла історію про картину із зображенням Спасителя, яку вона намалювала. Вона випадково нанесла лак занадто рано, розмазавши роботу, в яку вклала душу. Вона молилася і працювала всю ніч, щоб відновити зіпсоване.
"Я пам’ятаю, як вранці дивилася на картину ― і вона виглядала краще, ніж раніше… Те, що я вважала помилкою, яку неможливо було виправити, стало для Нього можливістю проявити Свою милостиву руку. Він не закінчив працювати над картиною, і Він не закінчив працювати наді мною".
Я відчула, як Дух прошепотів, що Господь не закінчив працювати наді мною також. Він турбувався про моє бажання знову грати у волейбол.
Тож я вирішила звернутися до кардіолога. Переглянувши мої останні скани, він виглядав приголомшеним.
"Чим ти займалася останні 18 місяців?" ― запитав він.
"Я служила на місії", ― спантеличено сказала я.
"Ну, твій серцевий клапан раніше був 4,6 сантиметра. Зараз він має 3,94 сантиметра. Це нечувано. Він… зменшився".
Другий фахівець підтвердив це: стан мого серця покращився. Я була не просто в стабільному стані; мені дозволили знову грати у волейбол.
Невдовзі інший університет запропонував мені місце в їхній команді ― зі стипендією. Я знала, що то не було збігом обставин, то було чудом.
Президент Нельсон радив: "Прагніть чудес і сподівайтеся на них". Я зрозуміла, що коли ми залишаємося слухняними і пам’ятаємо про свою божественну сутність, Господь звеличує наші зусилля. Він скеровує і зцілює нас та може відчинити двері, які ми вважали зачиненими назавжди.