Протистояти спокусі порівнювати

Схильність порівнювати — це те, про що я постійно думаю, бо роблю це постійно. Але навіть це твердження трохи оманливе. Якщо я скажу: “Я роблю це постійно”, — це все одно, що сказати: “Я постійно дихаю”. Це стається, навіть коли я про це не думаю. Може здаватися, що ми це робимо рефлекторно і це майже стало частиною нашої природи. Тому це так прикро. Ми знаємо з написаного у Мосія 3, що коли ми залишені у своєму “тілесному” стані, нам важко “підда[ватися] натхненню Духа Святого” (вірш 19).

То на що ж нас надихає Святий Дух?

По-перше, нам потрібно визначити проблему. Дозвольте мені описати це, розповівши, як я уявляв собі історію, описану в Ученні і Завітах 7. У цьому розділі переказується, як Іван висловив своє щире бажання мати “владу над смертю, щоб [він] міг жити і приводити душі до [Христа]”, поки Ісус не прийде знову (Учення і Завіти 7:2; див. також Іван 21:20–23). З 7-го розділу Учення і Завітів ми дізнаємося, що Петро у свою чергу бажав, аби він міг “швидко прийти до [Господа] в [Його] царство” (Учення і Завіти 7:4).

Я собі уявляв, що ця ситуація розгорталася таким чином. Петро підходить до Спасителя трохи нерішуче і тихо запитує: “Яким було щире бажання Івана?” Петро дізнається, що Іван побажав залишитися на землі до Другого пришестя, щоб проповідувати євангелію. Я бачу, як Петро вимушено усміхається і каже: “Вау. Це чудово”. А насправді він думає: “О ні! Який же я дурень! Чому ж я про це не попросив? Чому я навіть не подумав про це? Іван такий праведний, порівняно зі мною! Не кажучи вже про те, що він бігає швидше за мене! Чому я завжди такий імпульсивний і необдумано за все беруся?”

Читаючи це, можна припустити, що в Ученні і Завітах 7:5 могло б бути написано: “Я кажу тобі, Петре, це було хороше бажання [прийти швидко у Моє царство]; але Мій улюблений [Іван] забажав, щоб він міг зробити більше, тобто, ще більшу роботу серед людей, ніж те, що [ти вже зробив, ледарю]”. Я зрозумів, що, звичайно ж, вірш написаний інакше. Ось що там написано насправді: “Я кажу тобі, Петре, це було хороше бажання; але Мій улюблений забажав, щоб він міг зробити більше, тобто, ще більшу роботу серед людей, ніж те, що віндо цього зробив” (Учення і Завіти 7:5; курсив додано).

Я відчуваю це з силою істини: наш досконалий, люблячий Бог не робить якихось горизонтальних порівнянь, які я собі уявляв у цьому випадку. У цьому вірші Ісус порівняв Івана лише з самим Іваном — з тим, яким він був раніше. Він порівнював Петра лише з колишнім Петром, з тим, яким Петро був раніше. І Він порівнює мене тільки з тим, яким я був раніше.

Ми всі знаємо про це, чи не так? Але якщо ми знаємо ці істини, якщо вони дають нам такий спокій у серці, то чому нам так важко їх пам’ятати? Що ми можемо зробити?

По-перше, ми можемо бути вдумливими. Отже, для початку звернімо увагу на нашу схильність порівнювати. І ось дещо, на що ми звертаємо увагу.

Ми відчуваємо, що порівняння може призвести до різноманітних проблем. З одного боку, це може породити самовпевненість. Це може породити зарозумілість. Це може породити зневагу і презирство. Це може породити самовдоволення, марнославство й апатію. З іншого боку, це може породити відчай. Це може породити безнадію. Це може породити почуття нікчемності й сорому. Це дуже могутнє знаряддя для вчинення гріха і відчуття нещастя!

Ми можемо взяти приклад з Нефія. Ми можемо сказати: “Чому я повинен піддаватися спокусам, щоб злий мав місце у моєму серці, аби позбавити мене спокою і змучити мою душу?” (2 Нефій 4:27.)

Ми можемо помітити, наскільки часто ці порівняння бувають хибними — тобто, що вони часто основуються на брехні й хибних передумовах, які вигадують інші і які ми вигадуємо самі. На це варто звернути увагу, з цим варто боротися і про це варто постійно нагадувати собі.

Під час церковних уроків і обговорень багато уваги приділяється розмові Коригора з Алмою. Але я думаю, що одному з тверджень Коригора не приділяється достатньо уваги з огляду на те, наскільки очевидно хибним воно є. Коригор стверджував, що “кожна людина процвітає відповідно до свого генія, і що кожна людина перемагає відповідно до своєї сили” (Алма 30:17). Це твердження просто не відповідає дійсності, і коли ми щирі з собою, то знаємо, що це неправда.

Я маю на увазі, що ніхто не може з повним правом сказати у повному сенсі слова: “Я процвітав завдяки своїй геніальності” або “Я переміг завдяки своїй силі”. Ми знаємо, що, насправді, в нашому житті є так багато змінних. Де ми народилися, коли ми народилися, наша раса, наша стать, доступні нам навчальні заклади, рівень освіти наших батьків, генетичні маркери, такі як зріст і м’язова маса, час подачі заявки і кількість претендентів на певну програму або вакансію — є так багато всього, що знаходиться поза нашим контролем. Усі ці фактори впливають на те, чи у нас взагалі є можливість “процвіта[ти]” або “перемага[ти]”. І якщо вже на те пішло, що точно означає “процвітати” або “перемагати”?

Чи розуміємо ми, чому порівняння просто несправедливі — по відношенню до нас чи до інших? В нашому житті задіяно надто багато змінних.

Усе це говорить про те, що ми, безумовно, повинні бути більш співчутливими до кожного, оскільки не знаємо, які тягарі ці люди несуть або які життєві труднощі їх обтяжують. І нам, безумовно, слід бути більш смиренними, коли ми досягаємо успіху.

У мене четверо чудових дітей: Парлі, Маршалл, Трумен і Ешлі, і я засвоїв від них так багато уроків. І сьогодні спогад про подію, яка сталася понад 15 років тому, залишається яскравим у моїй пам’яті — це гра з м’ячем на задньому дворі з моїми двома старшими синами, Парлі та Маршаллом. Парлі було п’ять чи шість років; Маршаллу було, мабуть, три. Я кидав футбольний м’яч кожному з них по черзі. Парлі майже щоразу його ловив. Маршалл ловив не так часто.

Я бачу, як Маршалл концентрується, спостерігає за м’ячем, а потім щоразу пропускає його. Хоч як би я не кидав м’яч, здавалося, що той завжди, пролітаючи у нього між руками, влучав Маршаллу в голову, бо він простягав свої руки на мить раніше чи пізніше, ніж треба. На щастя, це був по-справжньому м’який, надувний футбольний м’яч. Але ось те, чого я ніколи не забуду: Маршалл радісно реагував, підстрибував і кричав від захвату щоразу, коли Парлі ловив м’яч. Я все ще чую його тихий голосок, який вигукує: “Гарно спіймав, Пар!” або “Це було чудово, Пар!” А потім він пропускав наступний кидок йому. Але якимось чином це не зменшувало його радісного захоплення успіхом Парлі. Якимось чином він знав, що змагається не з Парлі. Він міг радіти успіху Парлі. Як нам повернути це почуття дитячої радості за успіхи інших?

Коли наші наміри чисті, коли ми діємо від щирого серця і якщо нашим єдиним наміром є благословляти інших, гордовиті порівняння втрачають свою силу. Вони ніяк не позначаються на наших думках. Коли ми сповнені милосердям, то стаємо схожими на Спасителя. Чому чисті наміри були такими природними для Нього? Тому що Він просто знав, Ким Він є, і Він знає вас, і Він знає мене. Це змінює все.

Якщо ми запитаємо себе, чи порівнював Він Себе з тими, хто Його оточував, і чи втішався тим, де Він знаходився “на драбинах… успіху”, і в тому, що були ті, хто стояв нижче за Нього, питання одразу стає безглуздим. Ми пам’ятаємо, що саме Спаситель прагне зробити нас, як сказано в Ученні і Завітах 88, “рівними з Ним”! (вірш 107). Немає заздрощів, немає конкуренції. Якщо починала зароджуватися спокуса, Він “не звертав уваги” на неї (Учення і Завіти 20:22). І ми можемо бути такими, як Ісус.

Ви будете отримувати електронні чи голосові або текстові повідомлення — можливо, навіть сьогодні — зі сповіщенням про те, що когось іншого взяли на роботу, що когось іншого вибрали в команду, що хтось не хоче йти на друге побачення, що когось іншого покликали президентом Товариства допомоги і так далі. Але не сприймайте це як мірку вашої цінності. Розчарування дійсно ранять, але вони також можуть і формувати нас чудовим, хоч іноді й болісним чином. І справді “тим, хто любить Бога… усе допомагає на добре” (Римлянам 8:28). Але не дозволяйте спокусі порівнювати себе надати цим розчаруванням нищівної сили. Ці порівняння не відображають дійсність; вони належним чином не вимірюють і не можуть належним чином виміряти те, що справді має значення. Коли у нас виникають розчарування, ми робимо глибокий вдих; ми пам’ятаємо, що справді має значення.

Пам’ятаю, я був дуже вражений, коли вперше почув, як хтось цитує слова Президента Девіда О. Мак-Кея про те, як він уявляє собі нашу майбутню розмову з Господом. Президент Мак-Кей наголосив, що Господь не буде питати про нашу професію, а лише про нашу цілісність. Він не питатиме нас про резюме церковних покликань, а лише про бажання служити іншим. Це те, що дійсно має значення.

Знайдімо всі дзеркало. Подивімося на себе. Повторімо: “Я не змагаюся з іншим; я змагаюся лише з собою. Треба змагатися з гріхом, а не одне з одним”. Потім нам треба молитися з усією енергією нашого серця, щоб сповнитися чистою любов’ю Христа (див. Мороній 7:48) — Того, Хто є “Начальник[ом] й Виконавц[ем] віри” (Євреям 12:2; див. також Мороній 6:4). Нам не варто дозволяти брехні “перервати [наші] радощі” (Алма 30:22) і затьмарювати істини, які є глибшими і переконливішими за хибність порівнянь. І тоді нам треба вийти за двері, забути про себе і почати зосереджуватися на інших.