Візит до дідуся-короля

Ґіфт притулилася до краю човна і з подивом спостерігала, як вода б’є по його бортах. Вона простягла руки до хвиль, і ті ніжно лоскотали її бризками. Це була її улюблена подорож. Вона зі своєю сім’єю прямувала до села дідуся, і з кожною миттю наближалася до світу, більш дикого й вільного, ніж місто, яке залишала позаду.

У місті Ґіфт була частиною натовпу. Вона була однією з мільйонів. Іноді це було приємно — просто бути собою, коли ніхто особливо не переймався тим, що вона одягає або робить. Але в селі дідуся усе було інакше. Там Ґіфт була унікальною. Вона була принцесою — онукою мудрого короля.

Через дві години човен пришвартувався. Найдовша частина подорожі була ще попереду: шість годин автобусом. Вона знала, що втомиться, але скоро знову буде зі своїм дідусем. Це було того варте.

Їхати доводилося вибоїстою дорогою. Ґіфт намагалася скоротати час, дивлячись на форми хмар, які вона бачила за вікном, і спостерігаючи, як повз неї швидко проноситься прекрасний краєвид. Сонце почало сідати, коли автобус зупинився. Нарешті! Дідусь! Ґіфт вистрибнула з автобуса і побігла до сільської хати.

Всередині вона шукала дідуся. Вона обшукала внутрішнє подвір’я, де її мати в дитинстві тримала кіз. Вона обшукала спальні, де на ніч їй доводилося зачиняти вікна, щоб комарі не потрапляли всередину. Вона обшукала подвір’я за будинком, де раніше, одягнувшись у королівське вбрання — яскраві шарфи й паперову корону, — сиділа на сільській раді.

Там Ґіфт побачила дідуся, який мирно сидів на лавці і дивився на сімейний сад. Ґіфт усміхнулася.

— Дідусю! — вигукнула вона.

Дідусь встав і широко розкрив руки. “Моя люба дівчинко, — прошепотів він, огортаючи її у теплі обійми. — Сядь відпочинь поруч зі мною”.

— Я скучила за тобою, — сказала Ґіфт.

— А я скучив за тобою ще більше. Я радий, що ти приїхала. Дідусь якусь мить помовчав, а потім запитав: “Чи знаєш ти, який особливий цей сад?”

Ґіфт похитала головою.

Дідусь вказав на дерево перед ними. — Це родинне дерево, — сказав він. Ґіфт помітила, що воно виглядає старим і сильним.

— На плитці на землі навколо дерева написані імена наших предків. Ми повинні завжди пам’ятати про свою сім’ю.

Ґіфт не впізнала багато імен на плитці. Як вона могла пам’ятати про тих, кого не знала? “Розкажи мені про них, дідусю”, — сказала Ґіфт.

Дідусь прочитав ці імена одне за одним і розповів Ґіфт історії про її предків. Коли він говорив, Ґіфт зрозуміла, що в певному сенсі це також були історії про неї. У неї було багато спільного з цими членами сім’ї, яких вона ніколи не бачила.

У ту мить Ґіфт зрозуміла дещо важливе. Не лише хвилі та краєвид дозволяли їй почуватися тут вільно. Це був зв’язок з її ріднею, який вона відчувала тут, у селі, поруч із дідусем.

Дідусь розповідав історії, поки на небі не затанцювали зірки.

Нарешті дідусь зітхнув: “Нам краще піти в дім”.

“Ще трішки”, — сказала Ґіфт.

Ґіфт підійшла до дерева і ніжно торкнулася його кори. Потім вона подивилася на плитку на землі, пригадуючи історію кожного предка. Одного дня вона відвідає храм і виконає за них священні обряди. Завдяки їм вона зараз була тут. Вона зробить все можливе, щоб повернути той дар, який вони дали їй.

Дідусь простягнув руку до неї і Ґіфт узяла її. Ще раз озирнувшись на родинне дерево, Ґіфт попрямувала в дім, де на неї радо чекали інші члени родини.

Відкрити PDF-файл

Ілюстрація Одрі Дей