Радість безкорисливого служіння

Після останньої генеральної конференції до мене підходило багато людей з одним запитанням: “A ті крісла зручні?” Моя відповідь кожного разу була однаковою: “Ті крісла дуже зручні, якщо вам не треба виступати”. Це правда, чи не так? Моє крісло не таке вже й зручне під час цієї конференції, але я щиро вдячна за благословення і честь звертатися до вас сьогодні.

Іноді, коли ми служимо, то потрапляємо в різні ситуації. Одні з них досить приємні, а інші—ні. Однак ми пообіцяли Небесному Батькові, що будемо з любов’ю служити Йому та людям і в усьому виконувати Його волю.

Кілька років тому молодь Церкви дізналася, що коли “ви вирушаєте на “служіння Богу” [Учення і Завіти 4:2], ви приєднуєтеся до найвеличнішої з усіх подорожей. Ви допомагаєте Богові прискорювати Його роботу, і це велика, радісна і дивовижна справа”¹. Кожен може вирушити в таку подорож—у будь-якому віці,—і ця подорож поведе нас шляхом, який наш улюблений пророк назвав “шляхом завітів”².

Однак, на жаль, ми живемо в егоїстичному світі, де люди постійно ставлять запитання: “А що я з цього отримаю?” замість того, щоб запитувати: “Кому я сьогодні можу допомогти?”, або “Як я можу краще служити Господу в своєму покликанні?”, або “Чи віддаю я Господу все, що можу?”

Великим прикладом безкорисливого служіння у моєму житті була сестра Вікторія Антоніетті. Вікторія була однією з учительок Початкового товариства в моїй філії в Аргентині, де я жила в дитинстві. Кожного вівторка після обіду, коли ми збиралися на Початкове товариство, вона приносила нам шоколадний торт. Усім подобався той торт, тобто, всім, крім мене. Шоколадний торт я просто терпіти не могла! І хоча вона намагалася пригостити мене тортом, я завжди відмовлялася.

Одного дня, після того як вона пригостила шоколадним тортом всіх дітей, я запитала у неї: “А чому ви не пригощаєте нас іншими тортами, наприклад, апельсиновим чи ванільним?”

Трошки посміявшись, вона запитала мене: “А чому б тобі не спробувати маленький шматочок? У цьому торті є особливий інгредієнт, і я запевняю, що якщо ти його спробуєш, він тобі сподобається.

Я подивилася навколо і, на мій подив, здавалося, що всім подобається торт. Я погодилася спробувати. Ви здогадуєтеся, що сталося? Мені сподобалось! То було вперше, коли мені сподобався шоколадний торт.

Минуло багато років, перш ніж я дізналася про секретний інгредієнт шоколадного торта сестри Антоніетті. Разом з дітьми я кожного тижня провідувала свою матір. Під час одних таких відвідин ми з мамою із задоволенням пригощалися шматочком шоколадного торту і я розповіла їй, коли мені вперше сподобався шоколадний торт. Тоді вона розповіла мені історію до кінця.

“Бачиш, Кріс,—сказала мама,—Вікторія і її сім’я не мали багато грошей, і кожного тижня їй доводилося вибирати між тим, чи оплатити проїзд в автобусі, щоб доїхати разом з чотирма дітьми до Початкового товариства, чи купити інгредієнти і спекти торт для свого класу в Початковому товаристві. Вона завжди вибирала шоколадний торт, а не поїздку автобусом, і разом зі своїми дітьми йшла пішки більше трьох кілометрів в один бік за будь-якої погоди”.

Того дня я ще більше оцінила шоколадний торт. А що важливіше, я зрозуміла, що секретним інгредієнтом торта, який готувала Вікторія, була любов до тих, кому вона служила, та її безкорислива жертва заради них.

Коли я згадую про торт Вікторії, це допомагає мені пам’ятати безкорисливу жертву нашого Господа і позачасовий урок, який Він виклав Своїм учням, коли йшов до скарбниці храму. Ви знаєте цю історію. Старійшина Джеймс Е. Талмейдж навчав, що було 13 скриньок, “і в них люди клали свої пожертвування на [різні] цілі, вказані на скриньках”. Ісус спостерігав за чергами, в які ставали подавачі пожертвувань. Вони були різними людьми. Хтось подавав свій дар “зі щирим наміром”, а інші вкидали “багато срібла й золота”, сподіваючись, що їх побачать, помітять і похвалять за їхні пожертвування.

“Серед багатьох була одна бідна вдова, яка … поклала в одну зі скриньок скарбниці дві маленькі бронзові монетки, що називалися лептами; її вклад у еквіваленті на американські гроші був меншим за півцента. Господь скликав до Себе учнів, звернув їхню увагу на бідну вдову й те, що вона зробила, і сказав: “Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь” [Maрк 12:43–44]”³.

Навряд чи та вдова була видатною особою в тогочасному суспільстві. Але в дійсності у неї було щось більш важливе: її наміри були чистими, і вона віддала все, що мала. Можливо, вона дала менше, ніж інші, більш непомітно, ніж інші, у інший спосіб, ніж інші. В очах деяких людей те, що вона дала, було незначним, однак в очах Спасителя, Який “розпізнає думки й наміри серця”,⁴ вона віддала все, що мала.

Сестри, чи ми віддаємо Господу все без найменшого жалкування? Чи ми жертвуємо своїм часом і талантами, аби підростаюче покоління могло навчитися любити Господа і дотримуватися Його заповідей? Чи ми служимо турботливо і старанно як тим, хто навколо нас, так і тим, кому нас призначили служити, жертвуючи своїм часом і силою, які можна було б витратити на щось інше? Чи ми живемо за двома великими заповідями—любити Бога і любити Його дітей?⁵ Часто та любов проявляється у вигляді служіння.

Президент Даллін Х. Оукс навчав: “Наш Спаситель повністю присвятив Себе безкорисливому служінню. Він навчав, що кожен з нас має наслідувати Його, полишаючи егоїстичні бажання заради служіння іншим людям”.

Він продовжував:

“Жертва, яку приносять батьки заради своїх дітей—ще один добре відомий усім нам приклад того, як люди забувають про себе, служачи іншим … Матері страждають від болю, їм нелегко відмовитися від своїх пріоритетів і зручностей, щоб народити і виростити дитину. Батьки пристосовують своє життя і пріоритети так, щоб забезпечувати сім’ю. …

Відчуття великої радості приносять також ті люди, які піклуються про інваліда у своїй сім’ї або про літніх батьків. Таке служіння не викликає запитання: “А що я з цього буду мати?” Воно змушує забути про особисті зручності заради безкорисливого служіння.

[І] усе це ілюструє вічний принцип: ми щасливіші і живемо більш повноцінно, коли діємо і служимо заради того, щоб віддавати, а не заради того, щоб брати.

Спаситель навчає нас іти за Ним, ідучи на жертви, необхідні для того, щоб загубити себе у безкорисливому служінні іншим”⁶.

Президент Томас С. Монсон також навчав, що, “можливо, коли ми постанемо лицем до лиця перед нашим Творцем, нас не будуть питати: “Скільки посад ви обіймали”, а натомість: “Скільком людям ви допомогли?” Насправді, ви не можете любити Господа, поки не почнете служити Йому, служачи Його народові”⁷.

Іншими словами, сестри, не матиме значення, чи ми сидимо в зручних кріслах або намагаємося досидіти до кінця зборів на незручних розкладних стільцях у задньому ряду. Не матиме значення навіть те, що нам, при необхідності, доводиться виходити у фойє, щоб заспокоїти дитину, яка розплакалася. Матиме значення ось що: чи ми з бажанням служимо, помічаємо тих, кому служимо, і з радістю їх вітаємо, і чи ми познайомилися з тими, хто разом з нами сидить у ряду на розкладних стільцях, пропонуючи їм свою дружбу, хоча нас і не призначили служити їм. І, звичайно ж, матиме значення те, що до всього, що ми робимо, ми додаємо особливий інгредієнт служіння, поєднаний з любов’ю та жертвою.

Я зрозуміла, що нам не потрібно виготовляти шоколадний торт, щоб бути успішною або відданою вчителькою Початкового товариства, тому що справа не в торті. Ті вчинки скеровувалися любов’ю.

Я свідчу, що любов стала священною завдяки жертві—жертві вчительки і, що важливіше, завдяки кінцевій і вічній жертві Сина Божого. Я свідчу, що Він живе! Я люблю Його і хочу відкинути егоїстичні бажання, аби любити і служити, як Він. В ім’я Ісуса Христа, амінь.