Могила не має перемоги

У цю славетну Великодню неділю наші діти радісно співають: “Ранньою весною наш Господь ожив. Кайдани смерті розірвав, у вічність шлях відкрив”.

Ми вдячні за те, що знаємо про воскресіння Ісуса Христа. І все ж у якийсь момент свого життя ми відчуватимемо розпач, втративши того, кого дуже любимо. Через нинішню глобальну пандемію багато хто з нас втратив близьких—родичів чи друзів. Ми молимось за тих, хто тужить через таку втрату.

Президент Рассел М. Нельсон казав:

“Незалежно від віку ми сумуємо за рідними, яких втратили. Скорбота є однією з найглибших проявів чистої любові. …

Більш того, ми не зможемо повною мірою оцінити радісне возз’єднання у майбутньому без сумного розставання зараз. Єдиний спосіб не тужити через смерть—це не любити при житті”.

Ми можемо уявити, що відчували друзі Ісуса, які слідували за Ним і служили Йому, будучи свідками Його смерті. Ми знаємо, що вони “сумували та плакали”. У день розп’яття, не знаючи, що станеться у неділю, вони мали бути охоплені горем, розмірковуючи, як вони будуть жити далі без свого Господа. Проте вони продовжували служити Йому навіть у годину смерті.

Йосип із Ариматеї попросив Пилата віддати йому тіло Ісусове. Він зняв тіло, обгорнув чистою плащаницею, поклав його у гробі новім своїм й до дверей гробових привалив він великого каменя.

Никодим приніс смирну з алоєм. Він допоміг Йосипу зняти тіло й загорнути його у плащаницю з пахощами.

Марія Магдалина та інші жінки пішли слідом за Йосипом і Никодимом, подивилися, де вони поклали тіло Ісуса й наготували пахощів і мира, щоб помазати його. Згідно суворих законів тих часів, вони чекали, щоб далі підготувати і помазати тіло, оскільки Субота була священним днем. Потім, рано-вранці в неділю, вони пішли до гробниці. Усвідомивши, що тіла Спасителя там немає, вони побігли сказати про це учням, які були апостолами Ісуса. Апостоли прибігли з ними до гробу й побачили, що він порожній. Всі, крім Марії Магдалини, зрештою пішли, роздумуючи, що сталося з тілом Спасителя.

Марія Магдалина залишилася біля гробу на самоті. Лише за кілька днів до того, вона бачила трагічну смерть свого друга і Вчителя. А зараз Його гробниця порожня і вона не знає, де Він. Їй було це настільки важко пережити, що вона плакала. В той момент воскреслий Спаситель явився їй і запитав, чому вона плаче і кого шукає. Думаючи, що з нею розмовляє садівник, Марія запитує, чи той не взяв тіло Господа; вона просить сказати, куди поклав його, аби вона могла його забрати.

Я думаю, що, можливо, Господь дозволив Марії Магдалині тужити і висловити свій біль. Потім Він назвав її на ім’я, вона повернулася і упізнала Його. Вона бачила воскреслого Христа і стала свідком Його славетного Воскресіння.

Як і ви, я певною мірою можу зрозуміти той біль, який відчували Марія Магдалина та її друзі, оплакуючи смерть свого Господа. Коли мені було дев’ять років, під час руйнівного землетрусу я втратила мого старшого брата. Оскільки це відбулося несподівано, мені знадобився час, щоб усвідомити реальність того, що сталося. Моє серце було сповнене смутком, і я запитувала себе: “Що сталося з моїм братом? Де він? Куди він пішов? Чи я зможу коли-небудь його побачити?”

Тоді я ще не знала про Божий план спасіння і мала бажання дізнатися, звідки ми походимо, яка мета життя і що відбувається з нами після смерті. Хіба не всі ми маємо подібні бажання, коли втрачаємо рідну людину або переживаємо важкі часи у своєму житті?

Через кілька років я почала по-іншому думати про свого брата. Я уявляла, що він стукає у наші двері. Я відкриваю їх, а він стоїть там і каже мені: “Я не помер. Я живий. Я не міг прийти до вас, але тепер залишусь з вами і ніколи більше не покину”. Ця фантазія, майже сон, допомогла мені впоратися з болем, який я відчувала через його втрату. Думка про те, що він буде зі мною, приходила до мене знову і знову. Інколи я навіть дивилася на двері, сподіваючись, що він постукає і я знову його побачу.

Через 40 років, у Великодню пору, я розмірковувала про воскресіння Ісуса Христа й почала думати про мого брата. У той момент я дещо зрозуміла. Я згадала, як уявляла, що він приходить побачити мене.

Проте, того дня я усвідомила, що саме Дух утішив мене у важкий час. Я отримала свідчення, що дух мого брата не помер, він живий. Він просувається далі у своєму вічному розвитку. Зараз я знаю, що “воскресне [мій] брат” у той чудовий момент, коли, завдяки воскресінню Ісуса Христа, ми всі воскреснемо. Крім того, завдяки Йому у всіх нас є можливість возз’єднатися зі своїми сім’ями і мати вічну радість у присутності Бога, якщо ми вирішимо укласти священні завіти з Ним та дотримуватися їх.

Президент Нельсон навчав:

“Смерть є необхідною складовою нашого вічного існування. Ніхто не знає, коли вона прийде, але вона суттєва у величному Божому плані щастя. Завдяки Спокуті Господа остаточне воскресіння є реальністю, і вічне життя є можливим для всього людства. …

Для тих люблячих, що залишилися, … жало смерті пом’якшується непохитною вірою в Христа, справжньою яскравістю надії, любов’ю до Бога і до всіх людей, і глибоким бажанням служити їм. Оця віра, ця надія, ця любов підготують нас постати у святій присутності Бога і разом із нашими вічними супутниками та сім’ями жити з Ним вічно”.

Я свідчу, що “якби Христос не встав з мертвих, або не розірвав пута смерті, щоб могила не мала перемоги, і щоб смерть не мала жала, не могло б бути ніякого воскресіння.

Але є воскресіння, тому могила не має перемоги, і жало смерті поглинуто в Христі.

Він є світло і життя світу; так, світло, що є нескінченним, що ніколи не затьмариться; так, і також життя, що є нескінченним, так що більше не може бути смерті”.

Ісус Христос Сам проголосив: “Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити”.

Я свідчу, що завдяки викупній Спокуті і славетному воскресінню Ісуса Христа розбиті серця можуть зцілитися, скорбота може перетворитися на спокій, а відчай може стати надією. Він може обійняти нас Своїми милостивими руками, втішаючи, надаючи сили та зцілюючи кожного з нас. В ім’я Ісуса Христа, амінь.